Поворот не туди: історія одного походу Карпатами

Вже давно не вибирався в рідні Карпати, напевно, минула ціла вічність, а точніше — цілий рік! Тому цього року вирішили вирушити у місця, де раніше не бували — у Східні Горгани.

Були визначені дати, а також склад учасників, який трохи змінювався, але в підсумку набрали аж вісім осіб. Організацією харчування займався Паша, саме він і запропонував цю частину Карпат.

Як показує практика, влітку квитки на найпопулярніші напрямки (Львів, Київ, Харків, Одеса та інші південні міста) розкуповуються ну дуже швидко, тому за тиждень до походу довелося обирати місця в плацкарті з-поміж — «бічні», «біля туалету», «бічні біля туалету». Але все ж комплект квитків вдалося роздобути майже для всієї групи. Решта ж, хто був під сумнівом, добиралися самостійно.

Як дістатися до Карпат і Східних Горган

Рівно в зазначений час, за півгодини до відправлення поїзда із Запоріжжя, частина групи зібралася на центральному вокзалі, решта ж приєдналася до нас уже в дорозі, на станції «Дніпробуд».

Отже, наш поїзд №120 «Запоріжжя — Львів» обіцяв всього за добу доставити нас до Львова, а звідти через 3 години ми мали пересісти на поїзд №606 «Львів — Рахів», достанції «Яремче». Такий був початковий план.

У поїзді ми познайомилися з дуже привітним і досвідченим мандрівником Карпатами, Віталієм Мазуром. Він, поглянувши на наш маршрут, порадив нам вирушати з селища Татарів, яке лише на 40 хвилин далі від Яремче. Звідти набагато логічніше і ближче виходити на маршрут по Східних Горганах.

Маршрут походу Карпатами склався таким:

Запоріжжя — Львів — Татарів — водоспад Гук — г. Хомяк — г. Синяк — г. Малий Горган — р. Зубринка — г. Довбушанець — г. Довбушанка — г. Ведмежик — р. Бистриця — сел. Бистриця — сел. Надворна — Львів — Запоріжжя

ЛАЙФХАК — якщо твої мобільні пристрої зовсім розрядилися, то ти завжди зможеш зарядити їх прямо на вокзалі Львова (можна знайти багато розеток як на пероні, так і у вокзалі).

РЕКОМЕНДУЮ взяти з собою трійник і пакетик «маєчка», щоб можна було заряджати більше ніж один пристрій 😉

Пізня вечеря, перша ночівля

Дорога до Карпат для запорожців ну дуже довга! Всього півтори доби в дорозі і наш поїзд, трохи запізнившись, висаджує нас на станції Татарово близько 22:00.

Визначили місце для ночівлі за два кілометри від залізничної станції, там неподалік є і джерело, і річка. Вирішили пробігтися вздовж колій, але на майбутнє все ж набагато зручніше йти в темряві по асфальтованій дорозі!

Через 5 0 хвилин, вдихаючи на повні легені свіже карпатське повітря, ми вже були на стоянці! Виявилося, що це невелика галявина на схилі, де є великий стіл із лавками, місце для багаття та альтанка, в якій можна сховатися від дощу. Ідеальнішого місця не знайти! 😉

Час швидко наближався до півночі. Розклавши намети, постало питання — «бути чи не бути» вечері! Начебто й не голодні, і час пізній, …. але найвагомішим аргументом стало «Проїхали 1000 км, півтори доби, і не повечеряти на природі?!»

Газовий балон + мультипаливний пальник + трохи кулінарного мистецтва від нашого Жені — і вже за 40 хвилин вечеря готова!

Ну яка ж перша вечеря обійдеться без розведеного спирту та пісень під гітару?

Так ми й просиділи до другої години ночі — не голодні, трохи втомлені, але дуже задоволені й щасливі, що нарешті вибралися в похід, у Карпати!

Відвідування водоспаду Гук

Наступного ранку за планом у нас був водоспад Гук. Оскільки вночі ми помітили блокпост на дорозі до водоспаду, то вирішили трохи скоротити шлях і обійти його. Для цього нам довелося переходити річку вбрід, що є особливо освіжаючою процедурою в Карпатах! Рекомендую! 😉

До водоспаду Гук веде хороша асфальтована дорога, тому можна приїжджати на машині, сім’ями. Від місця нашого ночівлі до водоспаду 5 км. Цей шлях ми подолали, періодично зупиняючись на привали біля річки, за 1,5 години.

Яким же було наше здивування, коли ми майже дійшли до місця! Сотні людей, з дітьми, колясками, парасольками тощо , немов мурахи, ходили в обидва боки. Ті, хто вже подивився — від водоспаду, і ті, хто ще хоче подивитися — до водоспаду.

Мені все ж вдалося знайти містечко й сфотографуватися на його тлі!

Пізніше дізнався, що вартість відвідування водоспаду Гук (інформація станом на 2018 рік):

• 10 грн. — дитячий квиток;
• 25 грн. — дорослий.

Невідбутий «Хомяк»

Довго освіжившись під бризками 15-метрового водоспаду Гук, ми повернулися на 1,5 км назад, до найближчого повороту на наш основний маршрут, у бік м. Хомяк.

Під цією горою, на полонині Хомяк, за планом ми мали влаштувати нашу другу ночівлю.

Відразу ж за поворотом добре маркована дорога (червоно-білий маркер) стрімко почала набирати висоту! Адже нам належало піднятися на понад 500 метрів до найближчих гірських колиб!

Як тільки нам вдалося подолати цей неймовірно крутий підйом, пішла злива! Прогноз погоди, власне, нам про це й повідомляв, що слід очікувати опадів у другій половині дня та протягом усього наступного дня.

Спочатку ми думали перечекати його під сосною 🙂 Паша навіть надав нам тент від свого намету, про що пошкодував уже ввечері, бо спав у повністю мокрому наметі. Через півгодини дощ трохи вщух, і ми, скориставшись моментом, перебралися на місце нашого ночівлі!

Дощ, дощем, а обід за розкладом! Набрали води з джерела (воду в цьому місці можна набрати з двох джерел) і приготували перекус, та чай, багато чаю!

У пастуха, у найближчій хатинці, можна придбати сир-бринзу по 150 грн. за 1 кг. (така ціна станом на серпень 2018 року).

На просторій галявині вже розмістилися кілька великих і не дуже груп, тому підібрати гарне місце вдалося не відразу. Оскільки погода показала, що сьогодні небо буде «плакати», то піднятися на гору Хомяк ми вирішили зранку, якщо буде час. Саме тому ми розслабилися, і вечір минув під пісні під гітару 🙂

Наступний ранок був досить сонячним, але, зваживши наш подальший план на день, стало зрозуміло, що на Хомяк ми не встигнемо! Ех, шкода, а з усіх боків ця гора така велична, красива, нууу, як Хомяк, загалом! 😉

Гора Синяк — наші перші синці

На Хомяк ми не потрапили, наступною за планом була гора Синяк. Зібралися й вирушили на маршрут уже ближче до 11:00 дня, взявши з собою побільше води, оскільки на горі не очікувалося жодних джерел. У післяобідній час прогноз погоди обіцяв дощі. На диво, він не збрехав! 🙁

Озброївшись дощовиками, вирушили в дорогу. Стежка, звиваючись лісом, повільно набирає висоту. Незабаром ліс змінився: великі смереки поступилися місцем маленьким ялинкам, і стежка дедалі частіше виходила на камені, вкриті зеленим мохом. Ми розуміли, що по цих каменях нам доведеться сьогодні дуже довго йти, оскільки йшов дощ, і це зробило їх неприємно слизькими. Діватися особливо нікуди, все за планом, все за маршрутом, все типово для Карпат… !

Камінь за камінцем, стрибок-стрибок, стрибок-стрибок, повільно, але впевнено, іноді підкріплюючись чорницею, ми вийшли на вершину гори Синяк! Ура!!! 🙂

Адже в нашій команді є новачок, Даша, яка вперше пішла в похід із досвідченими та не дуже «зубрами»!

Попереду нас чекав кам’янистий шлях по хребту, близько 2,5 км, на вершину Малий Горган, а звідти вже вниз, до місця стоянки!

Види відкриваються неймовірні, напевно, коли немає дощових хмар або туману. Іноді все ж розвиднювалося, і ми із задоволенням спостерігали за краєвидами на траси гірськолижного курорту «Буковель».

Монотонність стежки, невелика втома та слизькі камені дали про себе знати! Вже за півгодини майже кожен із нас відчув на собі, що таке падіння на «п’яту точку». Я теж не став винятком: необережно спершись на ребро каменю, послизнувся й злегка забив ногу!

Гора Синяк запам’яталася нам красивими краєвидами, дощовою погодою, слизькими каменями і, звісно ж, синіми відбитками на наших тілах 🙂

Велосипедна стежка

Трохи відпочили на вершині Малий Горган, який виявився зовсім не малим! Зорієнтувалися й вирішили спускатися вниз стежкою, повз гору Чар на галявину-полонину, щоб там пообідати. Спуск зайняв трохи більше півгодини.

На полонині побачили будиночок, а оскільки дощ уже трохи набрид, вирішили дізнатися, чи є там хтось.

— Чи є хтось удома? — запитали ми, підходячи до будиночка.

— Є! — несподівано для нас пролунав голос старенької.

— А де можна набрати води? — вирішили уточнити, хоч уже й бачили джерело

— А поруч, нижче будиночка… — відповів голос.

Загалом, перечекати негоду й пообідати вирішили в найближчому сосновому лісі, що біля будиночка.

Гарненько підкріпившись, оцінивши свої сили та сили учасників, вирішили, що підемо вже до найближчого табору на річці, але не так, як планували спочатку, через гори, а за спрощеним, «велосипедним» маршрутом!

Мені ця ідея сподобалася, а ще дуже хотілося подивитися, де ж у Карпатах катаються на «маунтін-байках». Стежка виявилася чудовою для гірських велосипедів, щоправда, повністю завалена поваленими деревами. На жаль, цього року велосипедисти тут не проїдуть!

Стоянка з бензином

Незабаром вона вийшла на велику дорогу, що вела вздовж лісоповалів. Похмуре видовище — бачити, як сильно у нас ведеться законна та незаконна вирубка лісу!

Незабаром ця дорога привела нас до річки, перейшовши яку вбрід, ми опинилися на гарному майданчику з місцем для багаття та камінцями.

Усе навколо було мокре після дощу, а багаття якось треба розпалити! Раптом, у кущах, я помітив пластикову пляшку з рідиною, схожою на бензин.

Судячи з запаху, це був бензин, напевно, його забули або залишили лісоруби. Всього кілька «кришечок» бензину — і здавалося, що багаття буде! Але не тут-то було!

Довелося повозитися, поки, зрештою, нам вдалося це зробити, вже майже в темряві.

Про гриби

Ще на спуску, то тут, то там, траплялися різні гриби — мухомори, лисички, синяки тощо. Я не великий фахівець у грибах, знаю лише, як виглядає карпатський цар грибів — білий гриб! Вирішили спробувати щастя й пошукати царя серед заростей уздовж стежки.

Вже за 10 хвилин ми були винагороджені кількома яскравими представниками родини «білих»! 🙂

Довелося змінити раціон харчування — борщ, який був у плані, замінили грибним супом.

Довбушанець-Довбушанка — від слова «задовбатися»

Наступний день розпочався з опитування, хто і як почувається після вчорашньої мокрої прогулянки по «зелених» каменях. Адже сьогодні за планом у нас був такий самий маршрут по кам’яних схилах, тільки вже вздовж хребта гори «Довбушанець — Ведмежик».

Після нетривалих дебатів було вирішено, що троє з нас вирушать дорогою, вздовж річки, а решта спробують свої сили на горі. Домовилися про місце зустрічі, звірили координати GPS, а також обмінялися номерами для зв’язку на випадок зміни планів або місця ночівлі.

Погода, за прогнозом, обіцяла бути сонячною, тож загалом має бути сухо і не слизько на цих «страшних» кам’яних нагромадженнях.

Спочатку стежка, від розгалуження біля річки, веде дуже круто вгору, доводиться йти повільно, зигзагами траверсуючи схил. Приблизно через 1,5 години дедалі частіше трапляються ягідні місця, і ми раз у раз зупиняємося на «ягідні перекуси»! Дуже приємно, а головне корисно — малина, іноді суниця і, звісно ж, чорниця!

Ще через півгодини ми вийшли на узлісся й побачили масштаби нашого «підйому». Це неймовірно, водночас лякає й дуже красиво! 🙂

Чим ближче до схилу, тим він стає зрозумілішим і не таким складним, як здається. Всього за 40 хвилин ми піднялися на гребінь по величезних зелених валунах і зупинилися на обід, ну і щоб насолодитися краєвидами!

Попереду ще довгий шлях по хребту на гору Довбушанка, а потім на гору Ведмежик.

На диво, ми подолали цей шлях досить швидко, всього трохи більше двох годин.

Спуск з Ведмежика

Ще під час підйому ми зустріли двох людей, туристів, які впевненим кроком йшли тим самим маршрутом, тому ми стежили за їхнім напрямком, щоб не збитися зі стежки. З вершини гори Ведмежик провели контрольну розвідку (прив’язку карти до місцевості та намітку маршруту).

Вирушили спускатися стежкою, на якій помітили тих самих двох туристів. Спуск по каменях не спричинив проблем, а от пробиратися крізь «жереб» (маленькі ялинки, що ростуть густо, зазвичай криві) виявилося ну дуже проблематично. Стежка постійно звивається, і ось ми збилися з правильного шляху. Довелося повернутися на пару сотень метрів і знайти правильний прохід. Незабаром «жереб» змінився на великі смереки, часу ще «вагон», настрій чудовий!

Тільки-но почали спускатися, як від команди «знизу» я отримав повідомлення про те, що місце нашої зустрічі змінено. По SMS отримав нові координати, ввів їх у Maps.ME, проклав маршрут. За часом — 2–3 години. Чудово, маємо вкластися!

Поворот не туди, що робити, якщо ти заблукав?

На черговій галявині ми востаннє бачили двох туристів-провідників, вони почали спускатися до найближчого села, а нам же треба було в інший бік. GPS проклав маршрут, власне, ми й слідуємо за ним! 🙂

На жаль, GPS практично нічого не знає про стан стежки, її занедбаність, буреломи тощо перешкоди, які можуть траплятися в лісі.

Через півгодини ходу по хорошій стежці ми потрапили в справжнісінький бурелом. Такий густий і масштабний, крутіший, ніж на картині Шишкіна «Ранок у сосновому лісі». Ми з гордістю подолали цю важкопрохідну ділянку й зупинилися на ягідний перекус. Ми ще не знали, що нас чекає попереду…

Як тільки рушили далі, так стежка перетворилася на «кабанячу» , тобто таку, якою ходять лише тварини. І саме в цей момент GPS перестав розуміти, де ми перебуваємо! Він показував що завгодно — що стежка десь поруч, що ми стоїмо на місці (хоча ми рухалися вбік) , але тільки не наше точне положення!

Так минула година, потім ще півгодини, але так і не вдалося визначити наше точне місцезнаходження. Вирішили спускатися географічно по схилу вниз, за азимутом. Дійдемо до дороги біля річки, а там уже й нічліг недалеко.

Раптом, почувся шум річки! (правда, ще рано, до потрібної нам річки ще близько 2-3 км.) Я почав скрупульозно вивчати околиці за допомогою GPS, подивилися карту АЛЕ РІЧКИ НІДЕ НЕМА! А насправді вона тече!

І ось найголовніше, як навчав Беар Гріллс: «Якщо ти заблукав — шукай найближчу річку й іди вниз за течією. Ти обов’язково вийдеш до людей». Вирішили йти вздовж річки й вийшли на величезний занедбаний лісосклад.

«Якщо тут вирубували ліс, значить його обов’язково кудись вивозили. Тобто має бути дорога!» — промовив я вголос. Наші шанси на перемогу зростали, незважаючи на те, що сонце вже майже сховалося за деревами.

Закони Мерфі. Якщо ти думаєш, що гірше вже не буде…

Ми одразу ж знайшли дорогу, якою якраз і текла ця неіснуюча річка. Можливо, саме ця річка й стала причиною того, що цю вирубку лісу занедбали.

Ну що ж, річкою, то річкою, іншої дороги немає. Пристосувавшись, ми стрибали з купини на купину, щоб не намоктися. Іноді нога зісковзувала, але оскільки сонце вже сідало, це вже не мало значення.

Ми бігли, як могли… Паша трохи панікував, Даша періодично ковзалася, але продовжувала впевнено йти, то відстаючи, то наздоганяючи. Дорога була жахливою, що ж могло бути гірше, ніж йти по річці? 😉

Тут спрацював один із законів Мерфі — « Якщо ти думаєш, що гірше вже не буде, то далі обов’язково буде ще гірше»

Через півгодини ми вийшли на прилеглу дорогу, вона, мабуть, вела з діючого лісоскладу. Ця дорога була повністю розмита глиною, жовтою кашею, глибиною по щиколотку і вище!

Спробували йти, але марно. Ти просто застрягаєш у цій глині! З обох боків високі земляні схили, зарослі кущами. На один із них спробували залізти й пройшли близько 500 метрів.

Закон Мерфі спрацював ще раз, схил став зовсім незручним, а дорога повністю перетворилася на одну непрохідну кашу!

Ось у таких умовах ми вже після настання темряви й дісталися до дороги. GPS визначився й повідомив, що до нашого місця ночівлі всього 600 метрів. Ми були дуже втомлені, але врятовані!

Наступні кілька годин ми провели, розповідаючи про те, якою була наша пригода. І незабаром пішли на заслужений відпочинок на чудовій галявині, у наметах

Швиденько до Бистриці, але спочатку на озеро

Усі врятувалися, усі залишилися задоволені. Попереду цілий день, а до села Бистриця всього 5 км. Та й не потрібно нам туди так швидко, бо попереду ще 2 ночі!

Що ж робити? Як же бути?

Ще під час обговорення наших планів, де зустрітися з учасниками, які пішли нижньою дорогою, коли ми будемо спускатися з гори, було помічено озеро, з позначкою «туристична стоянка». Того дня ми б не встигли до нього дійти, а ось зараз це було ідеальним місцем, щоб спокійно відпочити, після блукань попереднього дня.

Через 3 години ми вже досліджували околиці озера. Обідали і відпочивали як могли!

Кожен із нас розумів, що це наша остання ночівля в горах, у Карпатах, тому ніякої метушні, лише спокій.

Хто хотів освіжитися в річці, той накупався досхочу, хто хотів подрімати або просто полежати — без зайвих слів міг собі це дозволити! 🙂

Справді райське місце!

Надворна — продовження відпочинку на озері

В обідню пору ми все ж зібралися й попрямували до автобусної зупинки села Бистриця, щоб поїхати до Надворної, звідки вже пізно вночі сісти на поїзд до Львова.

Бистриця — ну дуже довге село, до зупинки довелося йти майже 2,5 години! Звісно, цей час ми провели недаремно, обов’язково завітавши до місцевих крамничок.

Лимонад + морозиво = райська насолода! 😉

З Бистриці швидко поїхали рейсовим автобусом до Надворної.

Надворна — великий і затишний районний центр, мені тут подобається, а особливо тим, що тут можна дуже добре розкласти намет у найгарнішому місці на березі озера.

Там ми й запланували дочекатися півночі, а потім піти на вокзал, чекати поїзд до Львова.

Епілог

Вранці наступного дня ми вже розійшлися по Львову: хтось — до магазину за рюкзаками Osprey, хтось — до магазину “Gorgany“, хто до “Криївки”, а я вирішив зустрітися зі своїм другом з Монблану, Андрієм Павлесою, який до того ж ще й чудовий музичний продюсер. Він із задоволенням показав нам свою музичну студію, поділився досвідом створення музики, і ми чудово провели час за чашкою кави в “Львівській копальні кави”.

Постскриптум

Усім, хто дочитав цей довгий-довгий-довгий пост, я покажу маршрут, який нам вдалося пройти!

Файл KMZ всього маршруту

До зустрічі на стежці! 😉